Переглянути фотогалерею

Події війни здавна привертали увагу журналістів і письменників. Перші професійні військові кореспонденти з’явилися під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. Разом із їхніми репортажами світ побачив і світлини війни. Саме з воєнним репортажем можна пов’язати й виникнення поняття "фотожурналістика".

У війнах XX ст. роль військових кореспондентів значно зросла через те, що результат війни істотно залежав від громадської думки населення країн, які брали участь у військовому протистоянні, а на формування свідомості суспільства значною мірою впливали засоби масової інформації. Далеко не останнє значення мало наочне відображення подій, яке втілювалося, зокрема, у фоторепортажах.

У період Другої світової війни з неабиякою силою розкрився талант багатьох відомих нині фотокорів, які часто змінювали фотокамеру на зброю. Дехто з фотодокументалістів загинув, виконуючи свій журналістський обов’язок. Та для нащадків ці працівники інформації та пропаганди залишили цінний спадок – фотолітопис війни.

Вражаючі воєнні знімки того часу продукувалися з різною метою. Дехто з фотокореспондентів своїми світлинами викликав у глядачів найрізноманітніший спектр почуттів, інші ж працювали з агітаційною метою, саме тому їхні фотороботи отримували плакатну візію. Однак більшість цих знімків вийшли по-справжньому проникливими та незабутніми, сповненими істинних емоцій та щирої людської сутності.

У фондовому зібранні музею зберігаються доробки та особисті речі багатьох знаних фронтових фотокореспондентів. Одним із класиків воєнного фоторепортажу справедливо вважається Євген Ананійович Халдей.

Євген Халдей репрезентував редакцію ТАРС на військово-морському флоті під час війни. Він пройшов із камерою «Leica» від Мурманська до Берліна. Зафіксував на плівку підписання Акта капітуляції Німеччини, конференцію глав союзних держав у Потсдамі, поразку японців на Далекому Сході, Паризьку нараду міністрів закордонних справ. На Нюрнберзькому процесі серед речових доказів нацистських злодіянь були і його фотографії. У фотохроніці Євгена Халдея зафіксований весь його бойовий шлях, сповнений епохальних подій.

Фондозбірня музею налічує понад 200 фотодокументальних пам’яток уславленого фотомайстра. Із кожним фотознімком Євгена Ананійовича пов’язана цікава історія.

Та щоб документувати воєнні події, фотографу потрібен не лише талант і фахова майстерність, а й відповідне обладнання. У колекції фондового зібрання музею є чимало фотоапаратури та устаткування, яким користувалися фронтові кореспонденти, висвітлюючи події війни.

Цілком зрозуміло, що нині, в час технічного прогресу, ці предмети здебільшого сприймаються як морально застарілі. Однак серед цього масиву є музейні речі, що не змінилися суттєво з плином часу й можуть стати у пригоді сучасному фотоаматору. Зокрема, штатив для фотоапарата, яким користувався під час війни Євген Халдей. Цей раритет експонується в залі, присвяченому завершенню Другої світової війни.

Переглянути фотогалерею

У давнину захисників-воїнів називали рицарями. Рицарі мали дотримуватися заповідей кодексу честі, зокрема бути доблесними, сильними, мужніми, хоробрими, шляхетними, захищати слабких і знедолених. Одяг рицарів був зручним, а їхні тіла захищали лати – міцні та рухомі.

Своєрідними «латами» для рицарів 40-х рр. ХХ ст. став сталевий нагрудник СН-42. Цей унікальний предмет – єдиний у фондовій колекції. Реліквію передали з колишнього музею 11-го гвардійського інженерного полку – продовжувача славних військових традицій 22-ї гвардійської штурмової інженерно-саперної Берлінської бригади, започаткованих у роки Другої світової війни.

Сталевий нагрудник складається із двох пластин товщиною 1,8 мм – верхньої та нижньої. Завдяки розрізненим пластинам солдат може нагинатися чи присідати. На правому плечі нагрудника – виріз для приклада зброї.

СН-42 добре захищав від удару багнета, осколків, автоматних черг, однак не витримував пострілів із гвинтівки або кулемета. Солдати зазвичай одягали цей своєрідний панцир на ватник з обрізаними рукавами, що слугував додатковим амортизатором.

Нагрудниками оснащувалися військовослужбовці штурмових інженерно-саперних бригад. Такі з’єднання направляли на найважчі ділянки для взяття потужних укріплень та для вуличних боїв. На фронті їх називали «панцерною піхотою», «панцерниками», «броненосцями», а також жартівливо – «раками».

У давні часи подібні обладунки – лати, панцирі, кольчуги – могли собі дозволити лише знатні воїни. А нині – бронежилети – обладунки рицарів ХХІ ст.

Переглянути фотогалерею

У грудні 1976р. мешканець Житомирщини Дацько передав до музею покриті корозією фрагменти лопаті повітряного гвинта та обшивки літака Ла-5, збитого в роки Другої світової війни. За його повідомленням, у липні 1976р. у с. Скурати Малинського району проводилися розкопки на місці падіння бойової машини. Пошуковцям удалося дістати із землі безліч фрагментів літака та останки льотчика. Як з’ясувалося, Ла-5 був керований капітаном Миколою Граїмом, заступником командира авіаескадрильї 907-го винищувального авіаційного полку особливого призначення 148-ї винищувальної авіаційної дивізії Північного фронту протиповітряної оборони.

Одержавши ці унікальні експонати, музейники розпочали власне дослідження та збір інформації для того, щоб більше дізнатися про бойовий шлях відважного льотчика, який віддав своє життя в боях за Україну. Через понад 30 років пошуку перед нами постав портрет героя.

Микола Граїм у діючій армії від жовтня 1943р. Саме в небі над Україною відбулися перші його повітряні сутички з льотчиками Люфтваффе. 9 лютого 1944р. у ході Корсунь-Шевченківської битви вмілий повітряний боєць знищив два літаки противника – Хе-111 та Ме-109Ф.

У травні–червні 1944р., коли німецьке командування напередодні літнього наступу активізувало розвідувальну роботу, зробивши ставку на радіо- та авіаційну розвідку, і ворожі літаки-розвідники регулярно почали з’являтися над великими залізничними вузлами в тилу радянських військ, перед винищувальною авіацією протиповітряної оборони було поставлено завдання щодо їхнього перехоплення та знищення. Свій перший літак-розвідник капітан Граїм збив у квітні 1944 р. на висоті 8 тис. метрів у повітряному бою над залізничним вузлом Коростень, а в травні – на рахунку льотчика з’явився німецький розвідник Ю-88.

21 травня 1944р. у повітряному бою в районі с. Скурати Житомирської області Ла-5 заступника командира авіаескадрильї капітана Миколи Граїма був збитий ворожим винищувачем. Посмертно льотчик нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Переглянути фотогалерею

На виставкому майданчику військової техніки та озброєння, розміщеному поміж мальовничих пагорбів на території Національного музею історії України у Другій світовій війні, експонується танк Т-34-85 зразка 1944р. Таке маркування носило останнє покоління «тридцатьчетвірки». Новий збільшений калібр гармати до 85-мм дозволяв екіпажу уразити ціль на відстані двох кілометрів, а в радіусі кілометра снаряд пробивав броню завтовшки 100 мм.

Як і більшість зразків військової техніки, переданих музею частинами Київського військового округу, танк «прибув» до нас своїм ходом. Проте на відміну від бронемашин, які були навчальними й не використовувалися в ході боїв, ця реліквія – унікальна. Адже це справжній бойовий танк із бортовим номером 125, на якому в роки німецько-радянського протистояння громив ворогів українець гвардії майор Олександр Мороз, командир 1-го танкового батальйону 13-ї гвардійської танкової Тернопільсько-Шепетівської орденів Кутузова й Суворова бригади 4-го гвардійського танкового корпусу 1-го Українського фронту.

Олександр Миколайович на фронті з 22 червня 1941р. Важкі фронтові шляхи провели воїна-танкіста Україною, у період оборонних та визвольних боїв, – через Сталінград, Курськ, Берлін та Прагу. У серпні 1943р. в ході Курської битви майор Мороз особисто знищив 3 ворожі танки «Тигр», 4 – «Т-3», 2 самохідні установки «Фердинанд», 3 – гаубиці, близько 10 авто, кілька десятків солдатів і офіцерів противника. У цих боях Олександр одержав поранення, був відзначений орденом Леніна, хоч командиром бригади представлений до присвоєння звання Героя Радянського Союзу.

Мужність, відвагу, виняткову стійкість, поєднану з умінням керувати довіреним йому батальйоном, танкіст виявив у боях за Україну, за що був двічі нагороджений орденом Червоного Прапора. Під час визволення м. Біловодська Луганської області захопив 9 «язиків» противника, а в боях за Шепетівку, Збараж та Тернопіль бійці батальйону знищили 5 танків, 10 гармат, близько 200 авто та 250 солдатів Вермахту.

Нині, коли в країні знову йде війна, для молодого покоління українців цей раритет є чи не найкращим унаочненням бойової техніки, прикладом звитяги та жертовності воїнів-танкістів, особливо сприятливим експозиційним «ґрунтом» для плекання патріотизму, любові до Вітчизни та готовності захищати її територіальну цілісність і суверенітет.

Переглянути фотогалерею

Час невблаганний, його не зупинити. І єдине, чого навчилося людство за історію свого існування, так це його вимірювати. Для визначення часу використовувалися різні хронометри.

В епоху Відродження відбулася справжня революція. Був сконструйований перший годинник, який можна було носити в кишені й точно відстежувати за ним час. Розробляли цей дивовижний прилад механіки з Нюрнберга.

Із цим німецьким містом, зокрема з подіями Нюрнберзького процесу 1945 – 1946рр., пов’язана історія одного годинника. До музею цей раритет передав Йосип Давидович Гофман.

На фронті Йосип Гофман від 1943р. Полковий розвідник. Учасник визволення України та Польщі від нацистських загарбників. Він єдиний із родини, хто повернувся додому з війни.

На Нюрнберзькому процесі сержант Гофман був охоронцем дійсного державного радника юстиції Романа Андрійовича Руденка, головного обвинувачувача від СРСР.

Під час процесу Йосип познайомився із сержантом Збройних сил США Джорджем Вуддом. Американцеві дуже сподобалася червона зірка на пiлотцi радянського сержанта. Гофман подарував її на пам'ять союзникові. І тоді Вудд зняв із руки годинника швейцарської фірми «MOERİS». Йосип спробував відмовитися від презенту, однак Джордж дав зрозуміти, що це образить його. Ось так годинник – німий свідок історичної події – став власністю воїна-розвідника. Це сталося 16 жовтня 1946 р., в день страти нацистських злочинців. А виконавцем вироку Міжнародного трибуналу був сержант Джордж Вудд.

Переглянути фотогалерею

Фондозбірня музею налічує сотні зразків військової форми, чимало з яких представлено в головній експозиції. Серед експозитів залу, присвяченого початку німецько-радянської війни, вирізняється вихідна літня гімнастерка зразка 1935 р., яка має статус раритету.

Далеко не кожний колекціонер військово-історичних пам’яток може похвалитися наявністю у своєму приватному зібранні білої літньої гімнастерки. До нашого часу дійшло небагато зразків автентичної довоєнної військової форми.

Ця гімнастерка, як елемент військового однострою, належала кадровому військовому – полковнику Сорокіну. Борис Олексійович Сорокін брав участь у радянсько-фінляндській війні. Від початку німецько-радянської війни – у діючій армії. У липні 1941 р. отримав призначення на посаду командира стрілецької дивізії, яка вела запеклі бої в умовах оточення на Кіровоградщині.

7 серпня 1941 р. полковник Сорокін передав прапор дивізії своєму ад’ютанту й віддав останній наказ – прориватися з оточення до своїх. Того дня Борис Олексійович зазнав смертельного поранення.

Тривалий час обставини його загибелі залишалися невідомими. Установленням істини в повоєнні роки займалася його донька – Луїза Борисівна. Саме вона в 2003 р. після відвідання музею передала на зберігання матеріали батька, а серед них цінний раритет – його вихідну літню гімнастерку.

Сама назва «гімнастерка» походить від гімнастичної сорочки, яку використовували військовослужбовці російської імператорської армії для фізичних вправ та занять гімнастикою. Цей складник військової форми запровадили в другій половині ХІХ ст.

Переглянути фотогалерею

Ганна Всеволодівна Стависюк вирішила передати на зберігання до музею лист свого діда – Олександра Михайловича Павлюка, репресованого в 1937р. Кореспонденція, адресована доньці, містила інформацію про умови життя в’язня ГУЛАГу. Виявилося, що ця реліквія родинного архіву – єдина пам’ятка, що залишилася на згадку про близьку людину.

Науковців зацікавив цей лист. Саме він став своєрідною «точкою відліку», від якої розпочався науковий пошук та дослідження, в результаті чого фондова колекція поповнилася фотографіями, листами, довідками та патентами унікальної людини – Олени Павлюк – доньки того самого репресованого Олександра Михайловича.

Як з’ясувалося, заможна та освічена родина Павлюків проживала на Чернігівщині. У 1932р. Олександра Павлюка направили в Нижній Тагіл на будівництво заводу. Дружина з чотирма дітьми залишилася вдома. Олександр Михайлович не ризикнув узяти їх із собою до місцевості з суворим кліматом. У 1937р. внаслідок хвороби серця дружина померла, четверо дітей залишилися напівсиротами. Олександра Михайловича додому не відпустили. А 9 грудня 1937р. він був засуджений постановою «трійки» при УНКВС Свердловської області за політичними мотивами (реабілітований у 1957р.). Майно родини конфіскували на користь держави, а дітей відправили до різних дитячих будинків.

Сімнадцятирічна Олена прагнула стати лікарем, проте через судимість батька реалізувати мрію не вдалося. Дівчина стала фельдшером.

З початком війни добровольцем пішла на фронт – рядова, фельдшер медсанбату стрілецької дивізії. У ході Київсько-Прилуцької оборонної операції дивізія, у якій служила Олена Павлюк, потрапила в оточення. Під Пирятином, зазнавши поранення, опинилася в полоні. Дівчині довелося відчути на собі всі труднощі життя в нацистських таборах, зокрема з квітня 1944р. до травня 1945р. вона перебувала в концтаборі Равенсбрюк (Німеччина). Від смерті її врятували солдати Червоної армії. Згодом повернулася в Україну, але на батьківщині її чекали тривалі поневіряння.

Лише 1972р. здійснилася мрія Олени Олександрівни стати лікарем. Вона наполегливо працювала над створенням нових препаратів, однак вони не знайшли застосування в медичній практиці. Написала дисертацію, проте захистити її не змогла.

Після смерті матері її донька – Ганна Стависюк, як правонаступник, здійснила її мрію – зареєструвала винаходи й отримала відповідні патенти.

Переглянути фотогалерею

Не так часто нині до фондозбірні потрапляють речові пам’ятки воєнної доби. Час невблаганний. Значна частина фронтових реліквій зберігалася в родинних архівах, музеях навчальних закладів (зрозуміло, що не завжди в належних умовах).

Усвідомлюючи це, директор загальноосвітньої школи № 90 Печерського району м. Києва Володимир Анатолійович Клюй та директор Києво-Печерського ліцею № 171 «Лідер» Дмитро Григорович Кравченко передали в березні 2015р. на довічне зберігання до фондів Меморіального комплексу реліквію шкільного музею – танковий комбінезон Героя Радянського Союзу генерал-майора Костянтина Олексійовича Малигіна. Це єдиний особистий предмет цього воєначальника у фондозбірні музею.

Костянтин Малигін військовій справі присвятив понад 38 років, розпочавши службу в 1923р.

У роки Другої світової війни пройшов бойовий шлях від начальника штабу танкової дивізії до командира 9-го механізованого Київсько-Житомирського Червонопрапорного орденів Суворова і Кутузова корпусу. Учасник оборонних та визвольних боїв на території України. Відзначився під час форсування Дніпра. Передові частини 9-го мехкорпусу під командуванням Костянтина Малигіна в ніч проти 22 вересня 1943р. форсували річку в районі с. Зарубинці (нині не існує, затоплене водами Канівського водосховища). Незважаючи на масовані ворожі бомбардування авіації та артилерійський обстріл району, бійці до 27 вересня 1943р. забезпечили переправу танкових частин корпусу на правий берег Дніпра.

За вміле командування корпусом і виявлені при цьому мужність і героїзм 17 листопада 1943р. генерал-майор танкових військ Костянтин Олексійович Малигін удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Цей комбінезон був на Костянтині Олексійовичі під час боїв за розширення Букринського плацдарму.

Переглянути фотогалерею

«Бухенвальдський шоденник» Михайла Бацули передав до фондів музею його син у 2001 р. за сприяння колишнього бухенвальдця, голови Апеляційної комісії Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення» Володимира Галяпи. Визнаючи вагомість цього унікального історичного джерела, Володимир Єлізарович зауважив: «Мій щоденник про останні дні Бухенвальда і щоденник Михайла Федоровича – не треба навіть порівнювати. Хто я був тоді? Хлопчисько. А він? З його освітою, бойовим досвідом, усім пережитим у концтаборах? Щонайменше – на дві голови вище за мене».

Вінничанин Михайло Бацула, випускник Ленінградського військово-морського політичного училища, учасник оборонних боїв під Миколаєвом, Херсоном, Одесою, важко поранений на Сапун-горі під час оборони Севастополя, в’язень пересильних нацистських таборів для радянських військовополонених у Криму, а також у Німеччині, потрапив до концтабору Бухенвальд 14 травня 1944р. і перебував у ньому до 10 березня 1945р. Під час примусового «евакуювання» до Дахау здійснив утечу. Потрапив у загiн чеських партизанів, брав участь в органiзацiї нової мiсцевої влади.

Після проходження спецперевірки в Головному політуправлінні ВМФ СРСР у червні 1945р. повернувся на Батьківщину.

Записничок для своїх щоденникових записів Михайло Бацула виготовив із клаптиків паперу, яким був напханий його матрац у табірному лазареті. Спочатку занотував усе, що пережив у перші дні війни, а потім фіксував найголовніші моменти табірних буднів – роботу в складі робочої команди «Бау-3» («фуражна»), на заводі «Густлов-верке» (саме тут виготовив металеву оправу для щоденника), а також участь у табірному підпіллі.

Із щоденника: «7.5.1944р. Зараз починають прибувати для охорони табору російські поліцейські, які одягнені у чорну форму есесівців. Вони тут на правах німецьких солдатів, а солдатів СС забирають на фронт… 14.05.1944р. Копаємо канави, возимо вагонетками землю… 12.12.1944р. Фур-колона. Тягнемо лямки, немов бурлаки… 4.02.1944р. У табір привезли 260 військовополонених, із них 74 знищили в крематорії. Фашизм із наближенням фронту все більше звіріє… 2.05.1944р. Пройшли чутки, що всіх військовополонених відправлять у Дору на будівництво підземного заводу… 15.5.1944р. Севастополь визволений! Я чудово відчуваю стан німців біля Херсонеського маяка… 16.1.1945р. Мене вигнали з Густлов-верке. Не хочу працювати на ворога… 28.1.1945р. У табір прибуває щоденно по кілька тисяч осіб, більшість з Аушвіця… 7.2.1945р. Сьогодні у табір прибуло 7 тисяч, а очікують ще 20 тисяч… 3.4.1945р. чутні артилерійські залпи. Союзні війська перебувають на відстані 40 – 50 км. Німці поспіхом вилучають усі документи. Крематорій знищує трупи і усю документацію на в’язнів…».

З обома реліквіями – щоденником Михайла Бацули і щоденником Володимира Галяпи, які експонуються в головній експозиції, ви зможете ознайомитися детальніше, якщо завітаєте до стін нашого музею.

Переглянути фотогалерею

Десятиліття минули після закінчення німецько-радянської війни 1941 – 1945рр., але навіть музейних працівників, не кажучи про відвідувачів, не перестають дивувати знахідки-артефакти, які тривалий час берегла наша земля, а у певний момент вирішила віддати людям до рук.

У залі, присвяченому Київській оборонній операції 1941р. та обороні столиці України, у колекційному показі представлено 100 печаток райвійськкоматів Київської області, переданих на експонування до музею відомим колекціонером-дослідником і меценатом Олексієм Шереметьєвим. Різні за призначенням, формою, матеріалом виконання, ступенем збереженості, вони були знайдені замотаними у шмат зотлілої шинелі під час робіт з викорчовування старих дерев у с. Вороньки Чорнухинського району Полтавської області.

Нині неможливо повністю і достовірно відтворити перебіг подій того дня, коли ці предмети опинилися під землею, але можна припустити, що з наближенням лінії фронту Київський обласний військкомат зібрав усі печатки райвійськкоматів, намагаючись їх зберегти, а згодом, коли у вересні 1941р. війська Південно-Західного фронту опинилися в оточенні, хтось із службовців військкомату отримав завдання винести їх із «котла».

Саме через села Чорнухинського району на Полтавщині проліг один з головних шляхів відступу київських оборонців. Відомо, що саме за цим маршрутом, який, зокрема, пролягав через Вороньки, намагалася пробитися колона, у якій перебували штаби 5-ї армії та Південно-Західного фронту на чолі з Героєм Радянського Союзу генерал-полковником Михайлом Петровичем Кирпоносом. Це зафіксовано у спогадах безпосереднього свідка загибелі комфронту майора Віктора Сергійовича Жадовського – офіцера з особливих доручень І-го члена Військової ради Південно-Західного фронту, у яких крок за кроком викладені обставини загибелі Михайла Петровича Кирпоноса і його підлеглих. Тож швидше за все у цій колоні була і людина, яка намагалася винести з оточення ці печатки. Однак,що саме – поранення чи зневіра вийти з кільця – змусило її сховати їх у землю, ми вже не дізнаємося.

Як не дізнаємося й про долю оборонців, чиї прапори були знайдені на Кіровоградщині в 1994 – 1995рр.

Зате сьогодні ми можемо констатувати надзвичайний інтерес відвідувачів до цих експозитів. Ще раз дякуючи власнику реліквій Олексію Шереметьєву, сподіваємося, що його попередні наміри передати печатки на довічне зберігання до музею перетворяться на патріотичний вчинок, який заслуговує на повагу.

Переглянути фотогалерею

На початку двохтисячних до Меморіального комплексу завітав колекціонер, меценат, консультант Музею історії авіації королівства Бельгії Мартін Богарт.

Під враженням від експозиції він звернувся до керівництва музею із пропозицією про співпрацю. У відповідь на питання: чим можу бути корисним? – почув озвучену заступником директора з наукової роботи давню мрію музейних науковців мати в своїй колекції автентичний німецький мотоцикл як символ вторгнення агресора на українську землю в червні 1941-го. Минав час. Здавалося, мрія так і залишиться мрією.

Однак на початку 2006р., в черговий раз приїхавши до Києва, Мартін Богарт, який за цей час став уже другом колективу музею, приємно здивував науковців Меморіалу. Перед ними стояв мотоцикл BMW з коляскою, позначки і маркування на якому свідчили про те, що він використовувався у частинах танкової дивізії SS «Вікінг» танкової групи генерал-полковника Клейста групи армій «Південь», що влітку 1941р. вела бої на території України.

Багаторічна мрія матеріалізувалася. Але запитання посипалися одне за одним. У відповідь Мартін Богарт розповів про те, як знайшов цей мотоцикл на півдні України, викупив його. Окрема тема – реставрація раритету. Для неї були потрібні деталі, фарба. Вони замовлялися в Німеччині, і є оригінальними. Звичайно, все це вартувало немалих коштів і всі присутні чекали: чим же завершить свою розповідь колекціонер. Його останні слова про те, що цей раритет він дарує одному з найкращих музеїв, присвячених подіям Другої світової війни, потонули в аплодисментах і словах вдячності.

Ті, хто хоч раз відвідав експозицію Меморіального комплексу, вже мали можливість побачити цей мотоцикл. До речі, він не єдиний унікальний експонат, подарований Мартіном Богартом музею. Але це вже інша історія.

Після завершення Першої світової війни згідно з Версальським мирним договором на Німеччину були накладені суттєві обмеження та заборони в галузі військового виробництва, однак про виготовлення мототехніки не було сказано жодного слова. Цим скористалися німецькі виробники, спрямувавши свої зусилля на створення нових мотоциклів. На початку Другої світової війни мотоциклетні підрозділи стали своєрідною візитівкою німецьких моторизованих частин.

Найпоширенішими у військах гітлерівської Німеччини були мотоцикли виробництва Баварських моторних заводів (Bayerische Motoren Werke AG або скорочено BMW). У 1935р. доробком цього всесвітньо відомого концерну стала модель BMW R12 — надійна, міцна та потужна, виробництво якої відзначалося масовістю. Загалом до 1941р. було зібрано близько 36 000 одиниць цієї моделі. Мотоцикл випускали у двох версіях - «соло» і «з коляскою». На коляску міг встановлюватися кулемет. Крім цього, її можна було використовувати для транспортування пораненого або для інших потреб – доставки боєприпасів, гарячої їжі, донесень, тощо.

Переглянути фотогалерею

Знімки з родинних архівів колишніх гітлерівських завойовників почали надходити до фондозбірні Меморіального комплексу із 2006р. Нині налічується близько 400 портретних, групових, сюжетних і видових світлин, де відтворено різні регіони України. Фото зроблені вояками Вермахту та представниками окупаційного адміністративного апарату в 1941 – 1944рр. 220 із них передав громадянин Бельгії, історик-дослідник Мартін Богарт, інші надійшли від родичів колишнього німецького чиновника Йогана Бьоше, який у 1941 – 1943рр. був референтом керівника із сільськогосподарських справ Іванківського гебітскомісаріату генеральної округи «Київ». Крім того, у цій унікальній колекції міститься й два фотоальбоми, що загалом налічують понад 200 фотознімків, переданих Мартіном Богартом: невідомого фельдфебеля зенітної артилерійської батареї Люфтваффе (м. Львів, м. Київ і Київщина, 1942р.); невідомого унтер-офіцера інтендантської служби танкового підрозділу (м. Запоріжжя, Донеччина, узбережжя Азовського моря, 1942 – 1943рр.).

Більша частина цих фотографій присвячена перебуванню завойовників у Києві та на Київщині. Чимало з них віддзеркалюють красу дніпровських пагорбів та визначних місць цього стародавнього міста; дають змогу дізнатися про облаштування деяких частин окупаційного гарнізону. Якщо окупанти знімали місцевих мешканців, то здебільшого обирали найбільш знакові для них події – відбудову шляхів сполучення, роботу на кагатах або в полі, торгівлю на вулицях і базарах. Якщо ж фотографували самих себе «на згадку», то це, як правило, на фоні Києво-Печерської лаври, Маріїнського палацу, Андріївської церкви, у Хрещатому парку. У поле зору гітлерівців потрапляли й різноманітні краєвиди на річці Тетерів.

Унікальність усіх цих фотосвідчень безперечна. Деякі з них уже презентовані у науково-документальному виданні «Київ очима ворога: дослідження, документи, свідчення», серед ілюстрацій якого близько 70 світлин із колишніх родинних архівів німецьких вояків. Утім, їх використання в експозиційній, виставковій роботі, а також у науково-видавничих проектах музею неможливе без порівняння з іншими фотодокументальними першоджерелами доби нацистської неволі.

Переглянути фотогалерею

Серед унікальних матеріальних пам’яток довоєнної доби, якими багата експозиція першого залу музею, особливе місце належить одному з нагородних прапорів 1-го Київського артилерійського училища ім. С.М. Кірова. У 1941р. за рівнем підготовки кадрів воно було визнано кращим серед навчальних закладів Червоної армії. З початком німецько-радянської війни його курсанти брали участь в обороні Києва. А тоді, у 1919-му, 1-ші Київські артилерійські курси (таку назву тоді мало училище) були відзначені губернською владою почесним прапором. То були нелегкі часи тотального дефіциту. До того ж йшов рішучий наступ на такий пережиток минулого, як релігія. Тому без зайвих вагань прапор виготовили із церковної хоругви. Якщо простежити історію навчального закладу, то можна помітити, що цей, колись намолений, а з часом військовий стяг став запорукою доброї долі училища.

У розпал боїв за Київ його курсанти були відкликані з передових позицій і відправлені в глибокий тил закінчувати навчання. У далекому Красноярську училище готувало командирів-артилеристів для діючої армії. Тисячі його випускників за вміле керівництво бойовими діями, виявлені мужність та героїзм на фронтах були нагороджені орденами і медалями, а 43 із них присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

З 1944р. навчальний заклад дислокувався у Києві. Він змінював свої назви, профіль підготовки військових фахівців, але завжди мав репутацію висококласної кузні офіцерських кадрів.

У 1994р. відбувся останній випуск Київського вищого зенітно- ракетного інженерного училища (перейменоване у 1974р.). У зв’язку з його розформуванням усі реліквії – нагороди, грамоти, прапори навчального закладу були передані на довічне зберігання до Меморіального комплексу.

Переглянути фотогалерею

В експозиції музею можна ознайомитися з цікавим зразком холодної зброї – турецьким ятаганом. Тільки в 2013р. у результаті дослідження цей музейний предмет було атрибутовано.

Цю зброю подарували представники Югославії двічі Герою Радянського Союзу командиру Сумського партизанського з’єднання генерал-майору Сидорові Артемовичу Ковпаку в 1949р.

Як озброєння яничарів, ятагани були поширені не лише на території Туреччини, їх виготовляли і в Балканських країнах, які перебували під владою Османської імперії. Вони мали особливу форму леза та руків’я.

Ятаган із музейного зібрання є унікальною зброєю, яку неможливо відтворити в сучасних умовах. Техніка виготовлення, розміри та оздоблення відповідають стилю роботи стамбульських та балканських майстрів кінця ХVIII – середини ХІХ ст.

Його руків’я вирізане з моржевої кістки з розлогими «вухами» до верхів’я. Піхви зроблені з дерева та обкладені срібними накладками, які прикрашені складною чеканкою. На кованому сталевому клинку по обидва боки розміщені орнаментні композиції, виконані в техніці таушировки золотом.

На лівому боці клинка містяться два написи арабською мовою. На тому, що ближче до руків’я, читаємо: «Виконав Шеріф Челебі Ага. Власник Сулейман. Рік 1259 (що відповідає даті 31.01.1843 – 20.01.1844)».

У написі, розміщеному ближче до вістря, у віршованій формі зазначено: «Нехай цього дротика лезо ворогові править за ліки – З тіла вийме червоний тюльпан і втамує страждання навіки».

Вірш є дуже рідкісним зразком іронічно-пестливого звернення до ятагана, що свідчить про зворушливе ставлення до нього з боку замовника. Для останнього – це вірний та надійний захисник, а також об’єкт естетичної втіхи.