Переглянути фотогалерею

4 липня 2016р. Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара передав на зберігання до музею зимовий льотний шолом, кобуру, та флягу. Усі ці предмети поєднує постать власника – Героя України Петра Тимофійовича Тронька. 12 липня 2016р. виповнюється 101 рік від дня його народження.

Широкій громадськості Петро Тронько відомий як доктор історичних наук, професор, академік НАНУ, завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАНУ, голова правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Ця людина зробила надзвичайно багато для розвитку культури та музейної галузі України. Він особисто ініціював і доклав великих зусиль для відтворення й збереження в Києві багатьох пам'яток часів Київської Русі. За його ініціативи та підтримки споруджувалися музеї, відкривалися заповідники. Він долучився також і до створення нашого Меморіалу.

Життєвий шлях цього патріота з активною громадянською позицією засвідчує, що він не стояв осторонь процесів, що відбувалися в країні. Від перших днів німецько-радянської війни, як і більшість представників його покоління, Петро Тронько став на захист суверенітету та незалежності Батьківщини. У діючій армії перебував у складі військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного та 4-го Українського фронтів, брав участь в обороні Києва та Сталінграда, а також у визволенні Ростова-на-Дону. 6 листопада 1943р. з підрозділами Червоної армії увійшов до Києва.

На бойовому шляху не раз були йому при нагоді речі воєнної пори. Ці артефакти мають не лише меморіальну, а й історичну цінність. Наш колектив гордий із того, що у фондах музею зберігаються понад 50 реліквій Петра Тимофійовича, частина з яких представлена в головній експозиції Меморіалу.

Однак для вченого найбільшою гордістю стала унікальна за своїм масштабом та значимістю праця – «Історія міст і сіл Української РСР» у 26-ти томах. Аналогів цього незвичайного проекту й донині не існує у світі. Багатотомне видання і досі залишається актуальним та використовується у повсякденній роботі науковців нашого музею.

Переглянути фотогалерею

На території Меморіального комплексу представлено понад 100 зразків бойової техніки та озброєння часів Другої світової війни та збройних конфліктів ХХ ст. Проте сьогодні увага відвідувачів прикута до військової техніки, що бере участь у боях на Сході України.

Саме через це зусилля науковців музею спрямовані на комплектування колекції Меморіалу новітніми зразками озброєння. 2 червня 2016р. уперше до музею передано БТР-3ДА (макет) – сучасний український бронетранспортер, який перебуває на озброєнні Збройних Сил України та Національної гвардії України. Отримати БТР музейникам допомогли представники ДК «Укроборонпром» та Київського бронетанкового заводу. Новий експонат відвідувачі можуть побачити на головній площі Меморіального комплексу.

Розробку БТР-3 розпочато з 2000р. Виготовляється бойова машина на Київському бронетанковому заводі. З кінця 2014р. використовується у зоні проведення АТО. За перший рік експлуатації в умовах бойових дій до конструкції внесені майже 740 змін, усунені недоліки, підвищена бойова ефективність. Результатом цієї складної та важливої роботи стало прийняття в листопаді 2015р. на озброєння ЗСУ вдосконаленого бронетранспортера – БТР-3ДА.

Державне підприємство «Київський бронетанковий завод» постійно розширює сімейство бойових машин на базі БТР-3 та своєчасно передає нові розробки військовикам для успішного використання в зоні проведення АТО, що зберегло вже не одне життя та безсумнівно зміцнило боєздатність наших воїнів. Музейники зі свого боку сподіваються на подальшу плідну співпрацю з КБТЗ та нові надходження до колекції, щоб мати змогу більш наочно висвітлювати правду про події на Сході нашої держави.

БТР-3ДА має покращений бронезахист екіпажу. Машина швидша та маневреніша за попередні модифікації завдяки встановленому двигуну німецької фірми «Deutz» (360 к.с.). Маючи масу в 16,5 тонн, БТР-3ДА розвиває швидкість до 104 км/год.

Модернізованій машині не стане на заваді підйом у гору під кутом 30 градусів, подолання рову завширшки 2 метри та перешкоди заввишки 0,7 метра. Додатковий енергоагрегат, який забезпечує роботу електрообладнання бойового модуля без запуску основного двигуна, заощаджує його ресурс.

Бронетранспортер оснащений бойовим модулем «Штурм» зі стабілізацією блоку озброєння у двох площинах. На його озброєнні – 30-мм автоматична гармата (боєкомплект 350 пострілів), дві установки протитанкових керованих ракет «Бар’єр», 30-мм автоматичний гранатомет та 7,62-мм спарений кулемет (2000 пострілів). Бойова машина має оптико-електронний модуль із телевізійним та тепловізійним каналами, що дає можливість вести бойові дії вночі.

Переглянути фотогалерею

Одним із понять, тісно пов’язаних із Третім райхом, є окупація. Ще до початку німецько-радянської війни нацистською Німеччиною було захоплено 11 держав Європи.

Третій райх приєднував завойовані країни до свого складу і створював керовані адміністративно-територіальні утворення. Серед них – Генерал-губернаторство, створене на території Польщі, окупованої нацистами в 1939р., до складу якого в 1941р. ввійшли також землі Галичини.

Важливим заходом в економіко-господарській діяльності Генерал-губернаторства була емісія польського злотого. За часів нацистської окупації оперативно запустити в обіг номінал нових грошей не вдалося, тож на купюрах старого зразка ставилися печатки.

У липні 2015 р. після ознайомлення з експозицією Національного музею історії України у Другій світовій війні колишній киянин Юрій Зарепін, який нині мешкає в м. Едмонтон (Канада), передав у дар до фондової колекції грошовий знак, випадково куплений на одному з електронних аукціонів у Канаді.

Цей бон входить до серії банкнот 1929 – 1936рр., що випускалися Польським банком. Банкнота номіналом 50 злотих перебувала в обігу з 1929р. й була вилучена наприкінці 1939р. – на початку 1940р.

Особливістю цього грошового знака є дві печатки нацистської окупаційної влади, розміщені на алонжі. Горішня – червоного кольору, містить написи німецькою мовою «Jude» (євреї) та «Warschau» (Варшава), а також зображення шестикутної зірки Давида (релігійного символу іудеїв). Ця печатка використовувалась у Варшавському гетто. Нижня печатка чорного кольору містить написи німецькою мовою «Generalgouvernement» (Генерал-губернаторство) і «Krakau» (Краків), а також зображення імперського орла, що тримає в пазурах дубовий вінок зі свастикою, та Краківського барбакану – фортифікаційної споруди, що є одним із символів м. Кракова.

Із відповідними печатками окупаційної влади банкнота певний час могла використовуватися для грошових розрахунків на окупованій території, зокрема Варшавського гетто.

Звертаємося до всіх зацікавлених із проханням доповнити інформацію про подібні бони. Пишіть нам – info@warmuseum.kiev.ua

Переглянути фотогалерею

30-ті рр. ХХ ст. увійшли в історію країни як час виробничих досягнень та небувалих соціальних трансформацій. До таких здобутків належить радіомовлення, яке викликало появу репродукторів.

Електромагнітні гучномовці серії «Рекорд» у Радянському Союзі мали неабияку популярність. У народі їх називали по-різному: «радіо», «тарілка» і навіть «брехунець». В умовах досить скромного на той час побуту репродуктори були помітною частиною інтер’єру та предметом гордості власника. Настільні й настінні, з різними підставками або підвісами, регуляторами кута нахилу, ці пристрої були нескладні за будовою й дешеві для виробництва. Відтворювали лише один канал провідного мовлення. Гучності надавалася значна перевага над якістю звуку.

В умовах, коли освіченими було мало людей, «чорна тарілка» мала важливе значення. Вона була джерелом інформації, а також засобом пропаганди та агітації. Радіопередачі, що транслювалися, сприяли формуванню світогляду слухачів, «нав’язливої» оцінки подій та явищ повсякденного життя.

У 1941р. репродуктори розміщували на стінах квартир, будинків та на вуличних стовпах. Саме по радіо громадянам повідомили про початок війни. Під час війни люди збиралися під такими «тарілками», дізнавалися про ситуацію на фронті, про можливість артобстрілів та авіанальотів, слухали музичні передачі. «Рекорд» підтримував моральний дух людей, і саме він приніс в їхні оселі звістку про Перемогу.

Фондове зібрання Меморіалу налічує сім репродукторів довоєнного періоду, п’ять з яких знаходяться в головній експозиції. Вони органічно доповнюють реліквійну композицію «Дорога війни», що розкриває тему початку німецько-радянського протистояння.

Більшість із репродукторів мають свої цікаві історії, легенди, нам відомі їх власники. На жаль, інформація про деякі є досить обмеженою. Серед них є доволі незвичайний. Напис на його шильді свідчить про те, що репродуктор виготовлений артіллю «Механік» у Києві в 1930-х рр. Ця артіль однією з перших налагодила виробництво моделей репродукторів «Рекорд», які мали регулятор гучності, що діяв проти годинникової стрілки.

9 травня 2015р. цей предмет до фондів музею передала киянка Ірина Павлівна Чимерська. Запрошуємо відвідувачів нашого сайту передавати на зберігання до музею реліквійні речі, розповідати історії оригінальних предметів та ознайомлювати з долями їхніх власників. Ці матеріали знайдуть своє місце в музейній експозиції або на новостворених виставках.

Переглянути фотогалерею

У липні 2015р. у гості до Теодозії Плитки-Сорохан, що мешкає у с. Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області, на прохання Національного музею історії України у Другій світовій війні завітав український кінорежисер, журналіст, поет Петро Олар – автор документального фільму про цю видатну гуцулку, борця за волю й незалежність України.

Теодозія з раннього дитинства виховувалася в дусі любові до своєї Батьківщини, адже її рідний дядько Іван Плитка, колишній офіцер легіону Українських січових стрільців, був другом Євгена Коновальця, активним членом ОУН. Великий вплив на молоду дівчину справляв також парох села отець Лука Дзьоба, який у середині 1940-х рр. служив Святу Літургію для повстанців на горі Довбушанка. Тому не дивно, що з ранніх років юнка стала на шлях визвольної боротьби. Під час перебування в повстанських лавах складала гуцульські співанки, які згодом передала своїй духовній сестрі Парасці Плитці-Горицвіт – відомій гуцульській художниці, письменниці, казкарці, народному філософу, фольклористці, етнографу, зв’язковій УПА (псевдо Ластівка).

Відгукнувшись на прохання колективу поповнити колекцію музею унікальними реліквіями, Теодозія Плитка передала речі, які берегла все життя, адже у них, власне, відображений увесь її земний шлях. Це, зокрема, глечик, у якому, ще у юному віці носила молоко українським повстанцям, саморобні альпіністські «кішки», що ними, вже як зв’язкова та розвідниця місцевої боївки Воєнної округи «Говерла» УПА-Захід, користувалася під час перебування в горах, табірний одяг із номером М| 311, під яким, як в’язень особливого табору №5 «Берлаг», що у Магаданській області, пропрацювала на уранових шахтах упродовж п’яти років, серветка з яблуневим цвітом – як символ любові й туги за своєю землею, вишита там само, на далекій Півночі, вже під час перебування на спецпоселенні.

Усе своє життя ця винятково сильна й мужня гуцулка присвятила справі боротьби за Україну.

Речі Теодозії Плитки наразі експонуються в головній експозиції музею. Маєте можливість прийти й ознайомитися з ними ближче.

На жаль, у музеї немає світлин із зображенням табору, у якому вона відбувала покарання і через який пройшли тисячі інших українців. Просимо всіх, хто має такі фотодокументи, допомогти. Тел.: (044)-285-90-40.

Переглянути фотогалерею

Цифровий віртуальний простір ніколи не замінить оригінальний музейний предмет, який зберігає живу історію. Експонат називається «Колесо від візка». Здавалося б, що тут незвичайного? Хоча б те, що родом воно із 30-х років минулого століття. Скрипіло по переселенських дорогах Польщі і України, іржавіло від забужанських дощів та сліз своїх господарів. Змайстрував колесо Володимир Бак, мешканець с. Вільні Грузки Перемишльського повіту (Польща). Учасник Другої світової війни, червоноармієць, стрілець 472-го стрілецького полку 100-ї стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту, загинув у боях із нацистами 20 квітня 1945р.

Родина жила без батька, Їх обминула переселенська депортація 1944 – 1945рр., діти навчалися, мати Ганна Михайлівна вела господарство.

Наступила весна 1947… Тоді й почався зворотний відлік часу. Практично за одну ніч родина нашвидкуруч зібралася, залишила все нажите майно, бо дозволили взяти лише документи й найнеобхідніші речі. Невеликий візок, від якого збереглося це іржаве колесо, слугував авто, котре везло родинні пожитки в незвідність, у чисте поле. Так брутально тривала переселенська акція «Вісла». Спочатку родину вивезли на північ Польщі, а згодом на прохання матері переселили в Україну.

Син Василь Володимирович не любить згадувати той період, бо він був дуже болючим. Подумки 70-літній чоловік постійно звертається у той час, особливий для нього – «За Польщі». Він зберіг ті ж традиції, моду, етикет, музичні смаки, бо все найкраще було «За Польщі».

А колесо вже не котиться, зупинилось в експозиції. Воно застерігає від помилок минулого, бо так легко підняти з трави заржавілі колеса історії, та дуже важко котити їх через життя.

Переглянути фотогалерею

27 квітня 1947р. до хати української родини Баків різко постукали. Було темно. Після важкого натрудженого дня мати з трьома малими дітьми міцно спали, обійнявшись з ніччю. Батька у дітей не було, два роки тому червоноармієць Володимир Бак загинув у бою з нацистами. А у двері знову настирливо грюкали. Мати відчинила. На порозі стояли озброєні люди, які веліли мерщій збиратися. Поспіхом – іконка, одяг на один раз, стара іржава підкова, діти на руках, клунок на спині – і вперед: куди, для чого, за що? У товарних вагонах кудись везли, у морок, у небуття. Привезли на північ Польщі до м. Лідзбарк, поселили в бараці. Польське населення ставилося до прибулих вороже. Тому Ганна Михайлівна звернулася до радянського консульства у Варшаві, щоб отримати дозвіл на переїзд до України, куди вже були переселені три сестри чоловіка під час першої хвилі українсько-польського трансферу ще у 1944р.

Син, що був тоді найменший, нині 70-річний Василь Володимирович, як талісман, упродовж усього життя зберігав стареньку іржаву підкову: «Мати казали – на щастя».

Під час останнього відрядження на Прикарпаття у грудні 2015р. Василь Бак передав підкову нашим співробітникам до музею – «На щастя».