Переглянути фотогалерею

На Сході України вже не один рік тривають бойові дії. Це протистояння призводить до значних людських втрат. Чимало захисників Батьківщини вважаються зниклими безвісти. У зв’язку з цим доволі гостро постає питання ідентифікації воїнів, які загинули в боях. На жаль, для сучасників знов стає актуальним поняття «невідомий солдат».

Термін «невідомий солдат» (військовослужбовець, особу якого встановити не вдалося) існує в історії воєн ще з давніх часів. Однак найбільше таких солдатів з’явилося в ході світових війн ХХ ст. Кількість червоноармійців, які загинули під час Другої світової війни, але й досі залишаються для нас «безіменними», обчислюється мільйонами. Проблема виникла через відсутність чіткої системи обліку безповоротних втрат та ідентифікації останків загиблих воїнів. Роль ідентифікатора в цьому випадку мали б виконувати солдатські медальйони, що зажили сумної назви «медальйони смерті», або просто – «смертники».

Фондова колекція музею в повному комплекті чи фрагментарно налічує понад 100 солдатських медальйонів. Здебільшого їх передали до фондового зібрання пошукові організації. Однак траплялися випадки, коли ветерани особисто передавали свої медальйони. Зважаючи на цей фактор, варто зазначити про різний стан збереженості цих раритетів – від неушкоджених до тих, що потребували реставрації.

У команді фахівців музею працюють кваліфіковані реставратори документів на паперовій основі, зокрема археологічного походження. Однак навіть для них таке завдання виявилося непростим, адже чорнило, яким бійці записували дані про себе, було виготовлено на рослинній, а не на хімічній основі. Під впливом природних факторів, зокрема вологи, що проникала в капсулу медальйона, тексти знебарвлювалися, їх не можна було прочитати. На щастя, іноді бійці заповнювали записки до медальйонів хімічним олівцем, що полегшувало завдання для реставраторів, бо від олівця, навіть і в розмитому вигляді, залишався слід.

Були значні проблеми також із папером, з якого виготовляли бланки записок для медальйонів. Паперова основа руйнувалася від пересихання та перегрівання. Будь-який значний механічний вплив призводив до нищення реліквії, а відтак, до неможливості встановити імена загиблих. Тому на перший погляд елементарна справа – вийняти вкладний листок із капсули – перетворювалася на неймовірно складне завдання.

Труднощі ідентифікації пояснюються ще й тим, що бійці часто не заповнювали вкладку детальними відомостями про себе через забобон: «Заповню – уб’ють».

Через брак технічних можливостей досі залишаються непрочитаними понад 20 медальйонів музейної колекції, незважаючи на неймовірні зусилля фахівців. Робота в цьому напрямі триває.

Трапляються випадки, коли вкладні листки напрочуд збереглися добре. Так, від пошукової групи «Вертикаль» надійшли солдатські медальйони, знайдені в с. Перевіз Васильківського району Київської області разом з останками оборонців столиці України. У процесі дослідження записок, що збереглися в медальйонах, удалося ідентифікувати всіх полеглих військовиків – бійців 560-го стрілецького полку 175-ї стрілецької дивізії, серед них і полтавчанина Михайла Дудника. Удалося також відшукати онука бійця – Олександра Дудника, який проживає в Полтаві. Останки Михайла Васильовича не поховали разом з однополчанами, оскільки внук виявив бажання, щоб прах діда покоївся на полтавському кладовищі біля могил дружини та сина. Таким виявився шлях повернення цього солдата на рідну землю.

Переглянути фотогалерею

У 2008р. цей архів передала Рівненська обласна організація Всеукраїнського братства ОУН-УПА до музею, його стан наближався до критичного – сотні розпорошених, пошкоджених вологою, рукописних, машинописних і друкованих аркушів, часто зліплених між собою у суцільну паперову масу. Фактично тодішня назва архіву була умовною, оскільки й достовірних відомостей про самого «Коса» на той час не було виявлено. Нині в науковий обіг уведено 225 одиниць із цього унікального документального масиву, що вважається одним із вагомих поповнень джерелознавчої бази з вивчення українського визвольного руху 1940 – 1950-х рр.

Цікаво зауважити, що архів «Коса» заховали повстанці наприкінці 1940-х рр. на межі Ратнівського і Старовижівського районів Волинської області, а «розконсервували» за ініціативою Йосипа Шиманського в 1990р. Після того, як цей колишній станичний та деякі його односельці вилучили з бідона документальні матеріали, які торкалися їхньої долі чи членів родин, решту документів спеціально пошкоджували впродовж не одного року.

Первісна висококваліфікована та копітка праця музейних реставраторів над відновленням архіву тривала майже півтора року. За цей час більшість його унікальних реліквій (третина з них, на жаль, у фрагментах) була підготовлена для ретельного наукового опрацювання, аналізу, систематизації та подальших поглиблених наукових досліджень. Останнє, зокрема, стосується з’ясування достовірних відомостей про самого Андрія Михалевича (загинув у 1951р. у результаті спецоперації органів радянської держбезпеки).

Загальні хронологічні рамки цього масиву першоджерел охоплюють 1943 – 1950рр. За тематикою, видовою належністю та характером наявні матеріали архіву можна умовно розподілити на чотири основні групи:

• нормативні матеріали «зверхників» (Головний провід ОУН, Головний осередок пропаганди ОУН, Головне командування УПА) – проекти рекомендацій, інструкції для складання звітної та поточної документації (1945 – 1947рр.);
• особисті матеріали, а також звітна та поточна документація «Дениса, «13-го» (псевдо Андрія Михалевича на посаді провідника Старовижівського районного і надрайонного проводів, референта служби безпеки Ковельського окружного проводу ОУН) – конспекти, списки, зведення, характеристики, інформації, звіти, огляди (1946 – 1950рр.);
• звітна документація «Денису», «13-му» від низового апарату Старовижівського районного і надрайонного проводів (1943 – 1947рр.);
• вишкільні та популярні підпільні видання Головного командування УПА, Головного осередку пропаганди ОУН – листівки, брошури, газети (1943 – 1950рр.).

Колекція не містить матеріалів за підписом «Кос», тому що це псевдо Андрій Михалевич мав тоді, коли очолював одну з боївок Старовижівського району (тобто до 1946р.), а у глибокому запіллі (переважна більшість архіву) він діяв як «Денис», а потім як «13-й».

Приблизно на 70 % архів складався з матеріалів аналітико-інформативного характеру, більшість з яких представлена у вигляді різноманітних таблиць, а звіти про друк підпільної літератури ще й зашифровані.

Для кращого розуміння складного перебігу суперечностей і драматизму українського націоналістичного підпілля варто звернути увагу на кілька найзмістовніших і найцікавіших презентованих джерел. Зокрема, фрагмент рукопису Андрія Михалевича з відомостями на 157 родин, депортованих у Сибір (припускаємо, що, можливо, й до Донбасу) в 1947 – 1948рр. Найстаршому із цієї когорти висланих – майже дев’яносто років, наймолодшому – рік. За неповними даними «Звіту нищення населення за період більшовицької окупації Старовижівського району» (про що уточнено «Денисом» у примітці), за період 1942 – 1947рр. «розстріляно більшовиками» – 79 осіб; «загинуло на фронті» – 159 осіб; «стало інвалідами» – 68 осіб; «зліквідовано» – 60 господарств; «вивезено на Сибір» – 15 родин (47 осіб). Склав «Денис» і «Листа», що містить перелік «вивезених на Сибір» його односельців (с. Замшани). Тут є відомості і про його рідних: «Родина Михалевичів: Йосип. VI1.1945р., Сергій. XII.1945р., Матруна, Юхим, Гриць, Настя» (дід, батько, мати, сестри).

Робота над відновленням архіву Андрія Михалевича триває. Упродовж майже 8 років музейним реставраторам удається повернути до життя все нові й нові документи архіву «Коса». Одночасно продовжується і його вивчення. Нині найпильніша увага дослідників прикута до кількох десятків відреставрованих матеріалів служби безпеки Старовижівського надрайонного проводу, проводу «Балка» (цей провід, яким також опікувався «13-й», залишається невідомим для науковців і донині).